[ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
  • Сторінка 1 з 1
  • 1
Форум - Сколівського району » Балачки навколо Сколе » Відпочинок. Дозвілля. Цікавинки. » ПРИГОДИ ОДНОГО ДНЯ!!! с. Верхнє Синьовидне – с. Корчин
ПРИГОДИ ОДНОГО ДНЯ!!! с. Верхнє Синьовидне – с. Корчин
RostykДата: Неділя, 12.08.2018, 19:37 | Повідомлення # 1
Лейтенант
Група: Адміністратори
Повідомлень: 78
Репутація: 0
Статус: Offline
Майже всі розповіді подорожей починаються з вокзалу, а моя починається з того, що я випала з поїзду… точніше сказати, невдало приземлилась на бруківку заскакуючи в битком набитий вагон. Нічо, - пару царапин, дикий сміх з себе і я вже їду в с. Верхнє Синьовидне з найкращою подругою розпочинати наші пригоди одного дня. Загальний побудований нами маршрут складав такі пункти: с. Верхнє Синьовидне – с. Корчин – водоспад Гуркало – г. Парашка – Сколе.
Після декількох годин в електричці, яка зупинялась біля кожного стовпа, ми нарешті вийшли на свою станцію. Жара, сонечко і ні єдиної хмарки, як на зло. Не знаю, як хто любить, але ранок для мене не зараховується, якщо не випити кави, тож ми для вдалого старту вирішили підзарядитись цим «кофеїновим допінгом» і в дорогу, адже пройти нам вартувало чимало за маршрутом. Хороший настрій та ноги самі несли як заведені, єдине, що сонце іноді заставляло паркуватись в тіньках для передишки. Місцеві люди, які нас очевидно розглядали, як нових елементів сталого побуту і які координували на початках у якому напрямі нам іти до с. Корчин, лагідно усміхались, а в голові в них напевно було щось на зразок цього «бідні дурьохи, йдуть в таку жару, на поталу комарям в кращому випадку, та й все ради пари фоток вконтакті». 
Дійшовши до р. Стрий, курс тримали вліво і дальше по протоптаній дорозі прямо вздовж притоки Велика річка, спочатку мимо хаток і старого ледве живого деревяного мосту, а потім вже по пагорбах і долинах до гір. Першим шокуючим враженням було, коли ми в брід перейшли річку і вирішили зробити перевал на великому камені зразу біля водойми. І тільки ми зручно вмостились, я виставила сушити мокрі босі ноги на камінь, а Галя захотіла помочити свої ще трішки у воді, як раптом вона вскрикнула: - «ЗМІЯ!!!»… Ми відскочили на пару кроків, по словах подруги «Навіть гепарди таку швидкість не розвивають, як ми в цей момент», гостре каміння не відчувалось під ногами. Відбігши пару кроків від небезпеки, я розвернулась глянути чи нема за нами «хвоста», змія спокійно прохолоджувалась у воді і тут наші погляди пересіклись, я подивилась в очі свого найбільшого страху, страх подивився в очі мені. Оговталась я від того, як Галя викрикуючи моє імя, забирала в мене з рук велику каменюку, яку я якось не замітивши, схопила. По словах Галі, я так «зависла» десь на хвилину. 
Відійшли ми на безпечну відстань, на протоптану широку дорогу, розпечену сонцем, щоб тій змії точно не захотілось навідати нас знов, присіли для віддихування і оговтування після пережитого та щоб трохи перекусити. Я зразу почала видзвонювати друзів, як інтернетно залежна людина, хотіла попросити прогуглити що це за тварюка така була. Після детального опису по телефону мене зорієнтували, що це гадюка і застерегли, щоб я була максимально обережною та не пила молока, бо вони це відчувають, я аж вздригнулась від холоду, що пробіг під шкірою і повільно вилила надпочатий йогурт. 
Йти ще було куди, дорога дальня, а оскільки назад вертатись ой як не хотілось, рушили ми вперед. Дальше нас зустріла ящірка, що перебігала нам дорогу, вона певно від страху застигла посеред шляху і цим самим дала нам можливість її обфоткати з усіх сторін. «Модель» навіть не рухалась при фотосесії, тільки своїми великими випуклими очиськами контролювала наші рухи. Як вдячність за таке позування об’єктиву, Галя нагородила її кусочком курки з нашого сандвічу. Поняття не маємо чи ящірки їдять таке, але курка направду була дуже смачною і нам здалось, що наша новоспечена моделька це оцінить. Пішли далі…
Жара давала про себе знати і наші запаси води потихеньку закінчувались, тож ми вирішили покупатись в річці, вибрали місце де змій бути б не могло, тобто там були великі пороги і від схилу вода текла з хорошою такою швидкістю, їх би там змило, як любиму сережку в душі.
Вода крижана, б’ється в піну під порогами і утворює природнє джакузі – ідеально для купелю! Такої краси на пару з блаженством від прохолоди води, потрібно ще пошукати, в цьому раю час проходить незамітно і ми таки добряче «випали» з графіку нашого маршруту. Коли ми нарешті звірили годинники, вже був пообідній час, до водоспаду ще йти і йти, а де ще та г. Парашка?? (риторично)
Пройшовши ще пару раз річку в брід і пару пагорбів вверх, ми таки надибали водоспад Гуркало. Словами не описати, фотоапаратом не передати який він прекрасний, могучий, шумний, заворожуючий і казковий!!! Він виглядав так, ніби картинка з якихось фентезі фільмів, - вода стрімко падала із скали, в оточенні високих дерев, внизу утворюючи невеличке озерце-лагуну, в підніжжі водоспаду вода темна, що свідчить про утворену глибину, ближче до кам’яного берегу, вода кришталево чиста і холодна, ніби лід.
Трохи там побувши і намилувавшись видом, зрозуміли, що з часом в нас проблема і ми вже не встигаємо вилізти на гору Парашка, бо прямо там таки «зловить» нас ніч, та й так вже не встигаємо на останній поїзд, але маршрутки на Львів ніхто ще не відміняв і є шанс встигнути на останній транспорт, якщо швидко направитись назад до Верхнього Синьовидного, що ми і зробили. 
Чим ближче ми підходили до того злощасного броду річки, де жила наша змія, тим більше мене охоплювала внутрішня паніка. Але дорога назад нас здивувала ще одним «приємним» моментом, крім «холоднокровного цербера» , що мав чекати біля каменю. Оскільки, будучи обережною, я максимально дивилась під ноги, мій погляд зупинив надзвичайно великий і глибокий як для собаки, слід. В порівнянні з моєю рукою, він був майже таким завбільшки, довгі кігті таки прямо натякали, що надивились ми фауни і флори по ходу за весь день достатньо і боятись потрібно не тільки змій. Заспокоювало те, що слід був старим, а це значить, що ми розминулись з хижаком. Також заспокоювало наше з подругою чудове почуття гумору:
Галя: «Це напевно слід дуже великого алабая…»
Я: « АГА! Або коро-о-ови!!!»
Загалом скажу, що дорога назад була дуже швидкою, ми розвинули темп бігуна перед фінішем і цей злощасний брід річки зі змією пробігли по слизькому камінні з неймовірною швидкістю і точно не як слон у посудній лавці. Хоча, ближче до цього місця Галі приходилось ледь не за руку мене тягти, я вже б згодна була лишатись в лісі і познайомитись з вовчиком, але що не зробиш ради спокою подруги? - Навіть страхи можна подолати…
Вийшовши на автомобільну так звану дорогу, що більше з ям складалась, аніж з самої дороги, нам вдалось застопити машину і навіть заїхати до вокзалу у Стрию, звідки вже добратись до Львову було легко. Всю дорогу в маршрутці ми згадували події дня, сміялись, такі спечені, обкусані комарями, замучені і задоволені. Приїхавши додому, одразу загуглили інформацію, нам вдалось визначити, що змією тією являвся річковий вуж, а відпечаток лапи на дорозі, який ми знайшли – це дійсно таки відпечаток лапи вовка… Також загальна відстань, яку ми пройшли по маршруту «с. Верхнє Синьовидне – с. Корчин – в\д Гуркало» і назад, сягає приблизно 20 км.
Зараз, сидячи у зручному кріслі, попиваючи молоко і дописуючи статтю, питаю себе чи вартувало це все того? – Так, однозначно, так! Чи повторю цей подвиг ще раз? – Ні, однозначно, ні!

Прикріплення: 1919362.jpg(112.4 Kb)
 
Форум - Сколівського району » Балачки навколо Сколе » Відпочинок. Дозвілля. Цікавинки. » ПРИГОДИ ОДНОГО ДНЯ!!! с. Верхнє Синьовидне – с. Корчин
  • Сторінка 1 з 1
  • 1
Пошук: